Я відчула Туреччину трохи глибше, ніж просто готель – пляж – готель.
Відвідати цю країну було моєю мрією 7 років і нарешті цього літа я поринула у її неймовірний колорит. Це не просто країна з високою гостинністю, чистими морями та мальовничими горами. Найбільша її цінність – це люди, а ще точніше, людяність. Я обожнюю турецькі серіали, і це, певно, одна з небагатьох країн, в якої у кінематографі пріоритетна людяність у всіх проявах стосунків. І не тільки в кінематографі, в реальному житті Туреччини – також.
Не знаю, чому саме зараз мені це так впало в око. Можливо тому, що у порівнянні з Україною відчутна кардинальна різниця. Щось зробити просто так, не очікуючи чайових, вигоди чи почуття вини, в моїй країні – це фантастика, а там – буденність. Я їздила, коли ще були актуальні медичні маски, і мене вразило, що там їх дають безкоштовно на пляжі, у магазині, навіть на стаціонарному базарі, де купують в більшості місцеві. Тобто це турбота не лише про туристів, а й про своїх мешканців. Вранці на пробіжці помітила, що у ще зачинених магазинах з ночі товари лежали на вулиці, просто прикриті тканиною, тобто рівень довіри та безпеки настільки високий, що вони можуть не ховати товар в майже броньовані склади.
Не дивлячись на усі стереотипи про турецьких чоловіків, можу сказати, що вони справили на мене дуже позитивне враження, в контексті дружби і знайомств. Далі в стосунки не заглиблююсь, бо не знаю напевне, але, думаю статистика, що турецькі чоловіки у 80% випадків одружуються на слов`янках, говорить сама за себе. Вони відкриті до спілкування та знайомств, роблять це легко і ненав`язливо і при цьому, навіть даруючи щось, роблять це просто так, не очікуючи чогось навзаєм. Відчувається наповненість цих людей безумовною любов`ю та видніється щастя в очах.
Мені в душу запала історія одного чоловіка, з яким ми познайомились абсолютно випадково. Гуляючи вечірнім Кемером, ми зупинились на хвилину біля одного з тамтешніх ресторанів. Нас у цю ж мить запросили на чай (доречі, ця традиція також вразить вас, бо чай – це прояв гостинності і поваги, тобто за нього не потрібно платити, навіть якщо це фешенебельний ресторан), і ми говорили з власником (доречі ще один момент, власник сам також працює в ресторані і зустрічає гостей, живе своєю справою), говорили про все, про наші країни, культуру, місто та наші враження. I вже ближче до вечора мова зайшла про життя, він розповів неймовірну історію, за якою точно можна було зняти фільм.
Одного вечора йшов проливний дощ, і до нього в ресторан забігли сховатись від дощу дві дівчини. При розмові за гарячим чаєм поділились, що вони подруги, приїхали з Тюмені на 3 дні відсвяткувати день народження на яхті.
Одна з дівчат йому дуже сподобалась і він побажав, щоб завтра йшов ще більш проливний дощ і вони прийшли святкувати в їх ресторан. Так і сталось. Деталі святкування мені не розказали, бо у цій історії цікаво інше. Але чоловік уточнив, що у дівчину він закохався, але оскільки погано знав російську, вивчив лише 2 компліменти: «Твої очі глибокі, як наше море» і «Ти сяєш, як Турецьке сонце». Ці компліменти він говорив багатьом, хоча їй хотів сказати щось особливе, і саме через це вони посварились у вечір перед її вильотом. Вона образилась, що він усім говорить усе те саме, що і їй, i пішла, а на ранок полетіла додому.
Далі історія вразила мене до глибини душі, і її я пригадую досі…..
Не знаючи мови, адреси чи телефону тієї дівчини, він полетів в Тюмень її шукати….
Чесно кажучи, я думала, що подібне існує тільки у фільмах. Це фантастика! Поїхати шукати людину, яку знав 3 дні, не знаючи майже мови тієї країни, абсолютно один у місто з населенням майже 1 млн осіб і без контактів дівчини. Але я остаточно переконалась, що для справжнього чоловіка немає нічого неможливого!
Він знайшов її, вони навіть одружились, і з часом у них з`явився син, якому зараз 3 роки, але нажаль кінцівка цієї історії сумна…… після народження дитини вона вже не вийшла з лікарні і після року боротьби за життя – померла….
Ось така неймовірна історія, більше схожа на уривок жіночого роману, проте вона справжня, я бачила очі того чоловіка і вірила кожному його слову…
Мене вразило, наскільки відкриті там люди, вони можуть розказати історію свого життя, поділитись почуттями чи біллю навіть при першому знайомстві, їх розум вільний від стереотипів, думок «а що скажуть люди» та наповнений любов`ю до світу і впевненістю в собі.
Main photo by Emre
Уляна Степаненко
Розробник Coffee time journal, амбасадор CTJ в Україні, журналіст "Міжнародної асоціації журналістів в Україні та ЄС", інтерв`юер, вокаліст, мікроблогер, засновник Громадської організації, громадський діяч.
